Зірка ще одного мудреця

Знак на небі

У ті дні, коли в Єрусалимі правив Ірод, у місті Екбатани, посеред перських гір, жив чоловік, якого звали Артабан, що означало «посередник».
Навколо будинку Артабана розкинувся чудовий сад, що зрошували джерела вод, які стікали зі схилів Оронту. Уся пишнота фарб зникла у м’яких, запашних сутінках пізнього вересневого вечора, й усі звуки завмерли у глибокому зачаруванні його спокою. Високо над деревами зі склепистих вікон верхніх кімнат через занавіски падало слабке світло. Там господар будинку збирався радити раду зі своїми друзями.
Він стояв коло входу, щоб вітати своїх гостей – високий, смуглявий чоловік приблизно сорока років, із сяючими очима та жорсткими лініями навколо його тонко окреслених невеликих вуст. У нього було чоло мрійника та водночас губи воїна; чоловік з тонким відчуттям, але незламною волею. Один з тих, хто народжується для внутрішньої боротьби та життя пошуку, все одно, якого він віку. Його одяг був з чистої, білої вовни, зверху він носив срібну туніку; білий шпичастий головний убір з широкими загнутими з боків закотами покривав його пряме чорне волосся. Це було вбрання стародавньої жрецької касти магів, яких називали вогнепоклонниками. –
– Ласкаво прошу! – говорив він своїм глибоким, привітним голосом, коли гості один за одним входили у зал. – Ласкаво прошу, Абдусе! Мир вам, Родапсесе та Тігранесе, і тобі, мій батьку Абгарусе!
Дев’ять присутніх чоловіків були дуже різного віку, але за багатством їхнього пишнобарвного шовкового вбрання в них можна було пізнати вельможних персів. Крилаті золоті кільця, що хиталися на їхніх грудях, показували, що вони були послідовниками Зороастра.
Вони зайняли свої місця навколо чорного домашнього вівтаря, на якому горів невеликий, мерехтливий вогонь.
Артабан дав вогню більше поживи, так що він високо здійнявся, та звернуся до своїх друзів:
– Сьогодні ввечері ви прийшли сюди, щоб як істинні учні Зороастра поновити своє присягання й знову присягтися у своїй вірності Богу Чистоти, – сказав він. – Слухайте мене, мої друзі, коли я буду розповідати вам про нове Світло та Істину. Я дізнався про це завдяки найстародавнішим із знаків та потай зберігав це прадавнє пророцтво у своїй душі. Релігія без великої надії була б схожа на вівтар без живого вогню.
Він витягнув з-під своєї туніки два дрібно списаних сувої та ретельно розгладив їх на колінах:
– Давним-давно, задовго до того, як наші батьки прийшли у країну Вавилонію, жили в Халдеї мудрі мужі, які дізналися про тайну небесну від першого з магів. Серед них син Беора був одним з наймогутніших. Слухайте слова його пророцтва: «З дому Якова зійде зірка, і скіпетр підніметься над Ізраїлем».
Артабан продовжив:
– Це було показане мені та моїм трьом товаришам – Гаспару, Мельхіору та Бальтасару. Ми ретельно перевірили халдейські записи та вирахували час. Він випадає на цей рік. Коли навесні ми вивчали небо, то побачили, як дві з найбільших зірок наблизилися одна до одної у знаку Риб, який є Домом іудеїв. Ми бачили там також нову зірку, що з’явилася на одну ніч, а потім зникла. Зараз обидві планети зустрічаються знову. У сьогоднішню ніч відбудеться їхня констеляція. Троє моїх братів спостерігають небо у стародавньому храмі семи сфер у Борсіппі у Вавилонії, а я спостерігаю небо тут. Коли зірка з’явиться знову, вони почекають мене ще десять днів у тому храмі, а потім ми разом вирушимо у дорогу, щоб побачити Сповіщеного, який повинен народитися як цар Єрусалиму, та вклонитися Йому. Я думаю, що знак з’явиться, і підготувався до подорожі. Я продав свій будинок та своє майно, і замість них з’явилися ці три коштовності – сапфір, рубін та перлина, щоб принести їх новому Царю як дар. Я прошу вас здійснити паломництво разом зі мною, щоб ми могли разом порадіти, знайшовши Принца, який вартий того, щоб Йому служили.
У той час, як він говорив, його рука ковзнула у внутрішню зборку паска й витягла три великих коштовності – один синій, як нічне небо, другий червоний, як схід сонця, і третій такий чистий, як сніжна вершина у сутінках, – та поклав їх на розгорнуті перед ним льняні сувої.
Але його друзі дивилися на нього чужими та позбавленими розуміння очима. Тінь сумніву та недовіри ширяла над їхніми обличчями, як туман, що підіймається з долин та огортає гори. Вони обмінювалися поглядами здивування та співчуття, як люди, які почули малоймовірну історію, повідомлення про фантастичне видіння або пропозицію взятися за щось неможливе.
Нарешті один сказав:
– Артабане, це примарна ілюзія! Це в тебе через надто довге споглядання зірок та заняття високими матеріями. Було б розумніше використати час для того, щоб отримати гроші для нового храму вогню у Халі. Жоден цар не повстане коли-небудь зі зломленої раси ізраїльтян, і ніколи не буде кінця у вічній боротьбі між Світлом та тьмою. Усякий, хто цього очікує, ганяється за тінями. Прощавай!
Інший сказав:
– Я хворий та відчуваю, що ці труднощі будуть мені не під силу; але серед моїх слуг є чоловік, якого я посилатиму до тебе, щоб він тебе супроводжував, коли ти підеш. Тоді він зможе розказувати мені, як твої справи.
Але Абгарус, найстарший, якого Артабан любив більше за всіх, ще залишився, колі інші вже пішли, і насилу сказав:
– Мій сину, може бути так, що у знаку, який з’явився на небі, є світло Істини, тоді він, безсумнівно, приведе тебе до Принца та до могутнього сяяння. Я надто старий для цієї подорожі, але моє серце вдень і вночі буде твоїм супутником у цьому паломництві, і я теж дізнаюся відповідь на твоє запитання. Йди з миром!
Так, один за одним, пішли всі, і Артабан залишився наодинці. Він ще раз подивися на коштовності й потім знов поклав їх у свій пасок. Довгий час він стояв та спостерігав за вогнем, який спалахував на вівтарі й знов опускався. Потім він перейшов залу, підняв важку завісу та мимо високих порфірових колон вийшов у сад на даху.
Вже почалося ледь відчутне тремтіння, яке проходить по землі перед тим, як вона прокидається від свого нічного сну, й прохолодний вітер, що сповіщає світанок, спустився вниз з відкритих повітрю та світлу, вкритих снігом вершин хребта Оронт. Далеко позаду, над східною рівниною простягнулося, наче озеро, біле поле туману. Але там, де далека вершина Загросу розрізала горизонт на заході, небо було ясним. Юпітер та Сатурн котилися разом, як краплини коливного полум’я, що злилися в єдине ціле. Коли Артабан побачив це, то виявив, що під ними із темряви народилася блакитна іскра, разом із червоним ореолом набула форми темно-червоної кулі й вихорем здійнялася у шафранових та оранжевих променях, ставши променистою білою цяткою. Крихітна та безмежно далека, але закінчена у кожній частині, вона пульсувала на величезному небозводі, наче три коштовності у паску мудреця розтопилися та перетворилися у живе серце зі світла. Тут він схилив голову та прикрив очі рукою.
– Це знак, – сказав він. – Цар прийшов, і я йду шукати Його.

…